Як визначити найкращого тренера
Напередодні Нового 2020-го року ряд вітчизняних футбольних сайтів оприлюднили перелік найкращих футбольних тренерів у різних лігах, складений за підсумками опитування Всеукраїнського об’єднання тренерів.
Зокрема, згідно з цим опитуванням, найкращим тренером у Першій лізі визнано Сергія Ковальця – головного тренера столичної «Оболоні-Бровар». Ми щиро вітаємо Сергія Івановича з таким визнанням, бажаємо йому й подальших професійних здобутків, а очолюваній ним команді – високих турнірних досягнень.
І все ж, здається, визначаючи кандидатуру найкращого тренера, організаторам опитування не вдалося уникнути певного суб’єктивізму. Гадаємо, що наш головний тренер Сергій Лавриненко мав не менше, а на наш погляд – і більше підстав бути названим цього року найкращим. Судіть самі – «Інгулець» (який невипадково багато фахівців називають тренерською командою) досить потужно виступив одразу на двох фронтах – як у чемпіонаті, так і в розіграші Кубку України, ставши першою в історії вітчизняного футболу першоліговою командою, яка виступила у фіналі цього турніру. При цьому, впродовж одного року «Інгулець» в офіційних іграх здолав одразу кількох представників Української Прем’єр-ліги, поступившись у фіналі лише надпотужному «Шахтареві». Проте, це досягнення чомусь зовсім не було взято до уваги. Чому? Невже Всеукраїнське об’єднання тренерів таким чином прагне знецінити кубкові змагання, ставлячись до них, як до якихось другорядних, а то й ще менш вартісних? Навіщо тоді взагалі їх проводити? Якщо ж за показник успішності бралися темпи прогресу команд виключно в чемпіонаті (що, на наш погляд, – не зовсім логічно і несправедливо), тоді виникає інше питання – а чому ж навіть в п’ятірці кращих ми не бачимо прізвища Остапа Маркевича, чий «Агробізнес», який минулого року боровся за виживання в Першій лізі, тепер став одним з претендентів на медалі, нехай уже й під орудою іншого наставника? Ще більш логічним в цьому переліку було б побачити прізвище Василя Кобіна, адже «Минай» взагалі лише дебютує на такому рівні, але як дебютує – закарпатці сьогодні також є одними з лідерів чемпіонату, показують доволі цікавий і видовищний футбол.
Можливо, причиною такого суб’єктивізму є нечіткість, «розмитість» критеріїв, за якими визначається той чи інший номінант на звання кращого тренера? Скажімо, такий критерій, як «Труднощі у вишикуванні та керуванні підопічними (травмовані/дискваліфіковані, особливі обставини)»? Що це за таємничі «особливі обставини»? Якими є їх конкретні ознаки? І якщо вже говорити про «особливі обставини», то чому б не припустити, що однією з таких обставин може бути й те, що потужну команду в столичному регіоні створити значно простіше, аніж у віддаленій провінції? Хіба ні? Чи багато ми маємо прикладів, які б свідчили про протилежне? Чи багато ми знаємо видатних спортсменів, готових принади і спокуси життя у великому місті поміняти на сумнівний затишок і спокій глибокої периферії? Або ще ось такий критерій: «Майстерність роботи з кадрами (гравці, використані не на своїх звичних позиціях, або несподівані, але успішні нові обличчя у складі)»… Напевне, тут також задля хоча б видимої об’єктивності слід було б посилатися на якісь конкретні цифри статистики, аби виставлені бали ні в кого не викликали сумнівів. А щодо «нових успішних облич»… Гадаємо, таких в Києві, Львові, Дніпрі чи Одесі винаходити значно простіше, аніж в умовних Петровому, Липовій Долині чи навіть Нікополі. І, даруйте, успішність чи майстерність тренера тут вже ні до чого. Або швидше навпаки – за успішним майстерним тренером гравці іноді готові їхати навіть в провінцію, тоді як далеко не за кожним поїдуть і до столиці.
Звичайно, в середовищі футбольних спеціалістів та й серед багатьох вдумливих уболівальників і без подібних опитувань є чітке розуміння, хто чого вартий. Та все ж не хотілося б, аби й подібні речі перетворювалися на лицемірний, ні до чого не зобов’язуючий формалізм, якого і в повсякденному житті вистачає і який, на жаль, для багатьох із нас стає нормою. Згадаймо не так давно присвоєний титул «Жінки ІІІ-го тисячоліття», над яким ще довго потішалася вся країна, чи інші подібні «конкурси» чи «титули». Щирість, чесність та справедливість – ось чого сьогодні катастрофічно бракує нашій країні і без чого мріяти про якийсь її відчутний поступ вперед, переконані, - марна справа. Давайте не забуватимемо цієї простої істини.
Насамкінець ще раз повторюємо: ми нічого не маємо проти Сергія Івановича Ковальця – він справді досить талановитий і авторитетний спеціаліст, напевне – дійсно один з найкращих. Але найкращим минулого року об’єктивно був наш Сергій Лавриненко – у цьому не маємо жодних сумнівів і не побачили ще жодних переконливих аргументів, здатних цю нашу впевненість похитнути.
ФК «ІНГУЛЕЦЬ»
